1 жовтня Ользі Андріївні Маляренко, яка проживає у Талалаївці, виповнилося 95 років! Дожити до такого віку мають щастя не так багато людей, а особливо у наш час – це справді феномен!
Жінка має чудову пам’ять і здоровий розум. Щодня старається себе чимось зайняти, і не тому, що хтось її це змушує, а тому, що впевнена: рух, зайняті руки і мізки – це життя. І не дозволяє душі лінуватися. Не допускає у душу зла, заздрощів. Кожен день починає тихою молитвою за дітей і внуків – рідних і чужих. Найбільша мрія Ольги Андріївни – дожити до дня нашої перемоги, діждатися додому з війни внука, синового сина…
Привітна, гомінка жінка зовсім не виглядає на свої роки. Хоч і ходить з палицями. Хворі ноги – це проблема більшості сільських жінок, які працювали у ланці чи на фермі. Із її подруг, ровесниць, навіть молодших уже нікого немає серед живих. І хоч вже вісімнадцять років живе у доньки Галини в Талалаївці, все ж вважає, що вона з Довгалівки. Внуки навідуються до її хати в селі. Не запустили її, бо дуже їм дорога та хата не ціною, а пам’яттю про щасливе дитинство.
Жінка маленькою пережила Голодомор. Спасибі Богу, спогади про нього не відклалися у дитячій пам’яті, а от про Другу світову війну – на все життя. Ніколи не думала, що доведеться зазнати іще одну війну, та ще з ким! Дуже рано осиротіла. У 43 роки ця неймовірно сильна жінка перемогла підступний рак… Ольга Андріївна – людина глибоко віруюча. Вважає, що кожен має прожити тільки свою долю, і буде у ній так, як судилося.
Було приємно почути, що Ольга Андріївна дуже любить читати. Місцеву газету вона читає постійно. Любить матеріали про конкретних людей та на житейські теми. Вона цитує напам’ять вислови, які їй до вподоби, знає багато віршів напам’ять. Бо, як каже, ще й тепер прочитає вірш, а який сподобається – то і вдруге, і він уже й запам’ятався. Має жінка улюблене заняття і для рук. Ріже на смужечки старі речі, а потім із них гачком плете круги. Важко сказати, скільки тисяч тих кругів вона сплела і роздарувала хорошим людям. І вдома кожен стілець, лавка застелені творінням її рук. Не можуть вони без діла – і край!
Чи були серед її предків довгожителі? Хтозна. Може, і були, та не судилося ні татові, ні мамі вік вижити. Її тато загинув на війні у 1941-му. Олі було тоді 12 років. Старшого брата Івана у 1942-му фашисти вивезли в Німеччину на примусові роботи. Жили вони з мамою, як і більшість жінок із дітьми у період війни, у селі. Мама дуже за сином тужила, вірила, надіялася, що повернеться. Вже у 1946-му отримала звістку, що син живий. Як розповідав пізніше сестрі, звільняли їх із табору американські війська. Додому його відразу не відпустили. Опинився аж у Москві, став працювати на заводі. Тоді ж єдиним джерелом спілкування були листи. Мама і сестра раділи, що він живий, і це було найголовніше. Та доля розпорядилася дуже жорстоко. Їхню маму убив грім. Було їй 43 роки… Оля написала про це братові у листі. Плаче і тепер, згадуючи, як приїхав він у відпустку і щодня, доки був дома, ходив на могилу та плакав. Олі було 17, якраз закінчила 7 класів Довгалівської школи. Діти три роки під час війни не навчалися, отож усі були, як казали тоді, «переростки». Осиротіла дівчина залишилася жити із дідусем та бабусею по татовій лінії.
– Моя бабусенька була золотою людиною, – згадує Ольга Андріївна події 80-літньої давності, ніби то було вчора. – Вона мене Олюнчиком називала, дуже любила. Мені так хотілося вчитися! Бабуся була не проти. Ми з подругою вирішили їхати поступать у педагогічне училище аж у Гадяч. Пішли пішки до станції Блотниця. Я тоді вперше поїзд побачила! Аж дух захоплювало! І в Гадячі, хоч і сільські ми, все, що треба було, знайшли. І взяли б нас учитися, бо мали ми гарні оцінки, але… треба було винаймати квартиру, а за неї платить. У моїх дідуся з бабусею зовсім не було грошей. Тож повернулася я додому та із жовтня (після війни навчальний рік із жовтня починали) стала ходити у 8-й клас Болотницької школи. Закінчила 8 класів. На тому і годі навчатися. Пішла працювать у колгоспну ланку. Помер і дідусь, то нам із бабусею треба було просто виживати, не до науки… П’ять років ми удвох із бабусею прожили. Вдома і корову тримали, і порося, й індиків та всяку птицю. Тоді ж усі кормилися тільки тим, що прироблять. Поряд із нами жила багатодітна сім’я, яка у війну з Донбасу переїхала. Вони нам силою допомагали, а ми їм продуктами, так і виживали у ті тяжкі часи.
– Власну сім’ю не спішили створити? – запитую мою співбесідницю.
– Що ні, то ні! Заміж я не спішила, хоча сваталися хлопці. Оце вже тепер я у такому віці, що можна про все розказувать! – усміхається Ольга Андріївна. – Ми ж з бабусею були дві беззахисні жінки у цьому світі, і я старалася вести себе так, щоб не дать приводу себе знеславить. Хотілося знайти чоловіка такого, щоб раз і на все життя. Щоб не обіжав, бо захисту в мене немає. А воно ж післявоєння. Хлопці всякі були. Були такі, що й горілку любили, а до роботи не дуже… Як прийшов із армії старший за мене на два роки Михайло Маляренко. Вийшло так, що він служив аж сім років. Ми, здається, відразу одне одного побачили. Стали зустрічатися. От на новий рік, як засівають, Михайло із другом вирішили у мене засіяти дуже пізно. Ми з бабусею вже спать полягали, каганець погасили. Як тут стукають хлопці у вікно. А я і розсердилася та і кажу, що он до тієї й тієї, де батько та мати є, ви ж уночі не стукаєте, а до мене так можна! Не вгадали! Ніхто вам не відкриє! Думала, може Михайло і розсердиться на мене, та хай як хоче. А він зрозумів, що не прав був тоді, та і пропонує мені заміж за нього. Отак ми всього три місяці зустрічалися та й одружилися, якраз на Стрітення у 1952-му році. Коли Михайло пропозицію зробив, я до брата у гості поїхала. Він мені справив хромові чоботи, піджачок із опушкою. Я, хоч і сирота, а така була нарядна на весіллі, як жодна дівка у селі. Всі мої дівчата з ланки були у перезві на весіллі, бо вони мені були як сім’я. Дядько і тітка по маминій і татовій лінії були на весіллі за батьків. Тоді було прийнято так, що коли сирота заміж іде, таких жалісливих пісень співають та плачуть… Я вийшла заміж у дуже хорошу порядну сім’ю, мене свекри за доньку сприйняли, а я їх за батьків. Ще і була незаміжня зовиця, і бабуся чоловікова. Свекруха ланку робила і я. А чоловіка мого у квітні цього ж року послали у Глухів вчитися на водія. Як вивчився, то 18 років працював у Талалаївці в сільгосптехніці. Зранку і до вечора на роботі – правда, міг робочою машиною і додому їздити.
– У ті роки шофер був першою людиною на селі?
– Було таке! Це ніби й хорошо, а водночас і не дуже. Хтось щось просить привезти: комусь привіз, а комусь не зміг. І вже не так. Усього було. Хотіли ми з чоловіком хату будувать у Талалаївці, по суті, вже і почали будувать. Уже в нас були син Володя і донька Галинка. Як тут захворів свекор, відрізали йому ногу. Приїхала я провідувать, а він такий безпомічний, лежить і плаче. Воно ж спробуй без ноги у селі. А я кажу – не плачте, ми вас ніколи не залишимо! Отож продали ми своє будівництво в райцентрі, та стали будувать хату в селі, щоб разом із батьками. Знаєте, воно гуртом і легше жить, і складніше. Треба, щоб розуміння було і у старших, і у молодших. Ми добре родиною прожили. Ідеально ні у кого не буває, але добре. Було, що і сварилися, переважно за якісь хазяйські справи. А роки так швидко промайнули. Не віриться, що мені аж 95! Ніколи не думала, що проживу стільки…
– Переважна більшість із довгожителів, з якими доводилося спілкуватися, казали, що у своєму житті ніколи не хворіли. А Ви?
– А я хворіла. Ще тільки заміж пішла, як стала нога пухнуть. Так ніде і не визнали, чому. Так усе життя і страждаю із нею. А ще у своєму житті я переборола найстрашнішу хворобу! Було мені 43 роки, як визнали, що у мене онкозахворювання по гінекології. Три місяці лежала в онковідділенні у Чернігові. Зробили мені операцію, а після іще 40 сеансів хіміотерапії перенесла. Дуже важко було. А жить так хотілося, як ніколи! Син наш уже закінчив Прилуцьке педучилище і вчителював у Гадячі, Галинка навчалася у медучилищі у Прилуках, здавалося, що вже і дорослі. А я як згадаю, як мені було важко без батьків, і так стараюся жить, щоб дітей не посиротить. Казали лікарі, що я сильний борець. Мабуть так і було, бо ми здолали той клятий рак, і ось як довго я прожила!
У 2006 році донька Галина забрала батьків у свою сім’ю. Тато хворів, йому треба був догляд. Через рік його не стало, а Ольга Андріївна дожила до славного ювілею поряд із донькою та внуками.
– Усяк жила я за свій вік, а так добре, як у дітей, я ніколи не жила, – ділиться жінка. – Раніше старалася все помогти. Тепер щось поможу та дивлюся, аби не заважать. Тут я за готовим ладом. Мені, як малій дитині, – все найкраще і найсмачніше. Згадую, як після операції та опромінень мені рекомендували лимони, апельсини їсти. А вони ж тільки у столиці і були. Брат мені посилки висилав. А тепер у мене не вибувають банани, апельсини, цукерки. Я ж нікуди давно не виходжу. Мені то дочка приносить, то внук Сергій, який з нами разом живе. Там внучка Іра прибіжить. Я погано чую, то її чоловік налаштував так телевізор, щоб я читала текст на екрані. Син із Ромнів, там він багато років у технікумі викладав, частенько їде до мене. Дуже йому складно – дружина померла, син на війні…
Часто не спиться, і згадую життя колишнє і теперішнє. Якби не війна, все було б просто чудово! Я дуже багата людина, бо у мене двоє дітей, четверо внуків і шість правнуків. Молюся за кожного з них. Ніколи ні кого я не тримала і не тримаю зла – ні на чужих людей, а на рідних тим більше. Ми всі різні, тож треба уміть співіснувати. Кажуть, що слово не горобець, вилетить – не впіймаєш! Та ні ж бо, слово вилетить, і так може зачепитися та задіть душу за живе, може каменем на серце лягти, а може навпаки підтримать і зігріти. Тож, треба думать, яке слово із вуст своїх випустить! А матері, бабусі – то і поготів. Наше материнське призначення – берегти всіх і словом, і думкою…
Життєрадісна, привітна Ольга Андріївна радіє теплій осені і квітам, дбайливо доглянутим її Галинкою. Переживає, що скоро-скоро таку красу сплюндрують морози. Така закономірність життя…
Олександра Гостра
